Чотири роки. 1461 день відтоді, як наше життя назавжди розділилося на «до» і «після»
Чотири роки. 1461 день відтоді, як наше життя назавжди розділилося на «до» і «після».
Здається, ніби те перше 24 лютого було вчора, і водночас — ніби відтоді минуло ціле життя. Кожен із нас до деталей пам'ятає свій ранок того дня. Перші вибухи, дзвінки рідним з одним питанням: «Ти як?», наспіх зібрані речі, страх перед невідомим. Але найбільше в пам'яті закарбувалося те, як ми всі тоді об'єдналися.
За ці роки ми втратили дуже багато. Ми навчилися жити з болем, який, мабуть, вже ніколи не зникне повністю, і з втратами, які неможливо осягнути. Втома накриває, іноді опускаються руки. Але ми також дізналися, на що ми здатні. Дізналися, що таке справжня людяність, шалена взаємопідтримка і титанічна сила волі.
Сьогодні не хочеться гучних слів. Хочеться просто мовчати і дякувати.
Дякувати тим, хто прямо зараз в окопах, хто тримає наші міста і села. Дякувати медикам, які рятують життя на межі можливого, волонтерам, рятувальникам, енергетикам. Кожному, хто робить свою справу. І низько схилити голову перед тими, хто віддав найцінніше — своє життя, щоб ми могли сьогодні прокинутися.
Боротьба триває. Ми не маємо права здаватися, бо надто високу ціну вже заплачено. Заради тих, кого вже немає з нами. Заради нашого дому.
Україна живе.
Україна бореться.
І вона обов’язково буде. 🇺🇦
